Перейти на головну сторінку сайту
    на головну/home

Проект "Втрачені церкви Закарпаття" / Серія статей для LB.ua



Михайло Сирохман: "Пам'ятка –
це не просто споруда, це відбиток епохи"


Михайло Сирохман
Інтерв’ю авторки сайту "Дерев’яні храми України" Олени Крушинської з дослідником дерев'яних церков Закарпаття Михайлом Сирохманом було опубліковане на сайті LB.ua 21 серпня 2021 року в рамках спільного спецпроекту інтернет-видання "Лівий берег" та проекту "Втрачені церкви Закарпаття", що реалізується за підтримки Українського культурного фонду. На сайті "Дерев’яні храми України" інтерв’ю подається в авторській редакції і з додатковими ілюстраціями.


Пане Михайле, ми з вами колегуємо на ґрунті інтересу до дерев'яних церков ось уже півтора десятиліття. На момент знайомства я робила перші кроки в цій галузі, і мені було приблизно стільки ж, скільки вам наприкінці 1970-х, коли чудо дерев'яної церкви відкривали для себе ви. Тоді Михайло Сирохман був не сивоволосим мистецтвознавцем, а патлатим молодиком - дівчата, футбол, рок-н-рол. Здавалося б, якісь там церкви від цього дуже далеко.

Оскільки я малював з дитячих років, то десь оці мистецькі категорії були в мені присутні. І оскільки я разом з іншими учнями художньої студії їздив по селах і бачив ті темні мовчазні споруди, десь воно відкладалося й поступово наростало - паралельно з футболом і рок-н-ролом. Коли мені було 23-24 роки, цей інший світ потіснив звичні для молодої людини речі та вийшов на перше місце.


Тож усе почалося з мистецького інтересу?

Так. А з часом прийшло розуміння поезії дерева, чудесного перевтілення дерева як матеріалу у досконалу конструкцію, яка зберігає всі характеристики цього матеріалу, а разом із тим творить художню форму. По суті, це ідеал архітектури.

Зачарування красою дерев'яних церков породило бажання зафіксувати їх на фотографіях, далі прийшов азарт колекціонера - побачити все, відзняти все! - а за ним, закономірно, інтерес дослідника. Ця пристрасть веде мене за собою ось уже сорок років.


Михайло Сирохман та Олена Крушинська під час спільної експедиції на Іршавщину. 2016 р. У Празі біля церкви, перенесеної із закарпатського села Медведівці у 1930-х роках. 2015 р. Книжка Михайла Сирохмана "Церкви України. Закарпаття"(Львів, 2000)

Михайло Сирохман та Олена Крушинська
під час спільної експедиції
на Іршавщину. 2016 р.

У Празі біля церкви, перенесеної
із закарпатського села Медведівці
у 1930-х роках. 2015 р.

Книжка Михайла Сирохмана
"Церкви України. Закарпаття"
(Львів, 2000)


Пам'ятаю, як на початку 2000-х, ще студенткою, побачила на книжковому ринку "Петрівка" товстелезну книжку: на суперобкладинці - дерев'яна церква зі шпилем на тлі блакитного неба. Вона відразу стала моєю настільною книгою, тому знайомство з її автором, тобто з вами, кілька років потому стало грандіозною подією. Видання "Церкви України. Закарпаття" досі є практично єдиним джерелом інформації про закарпатські храми: що не глянеш про них в інтернеті, у статтях, у книжках - все взято з вашої "грубої книжки", як ви її називаєте. Скільки і як ви її готували?

О, то була епопея тривалістю у десять років. Упродовж 90-х усе було підпорядковане цій меті. Їздив церквами я й раніше, та коли в руки потрапила книжка Олега Іванусіва "Церква в руїні" про українські церкви у Польщі, вмить зрозумів: хочу зробити саме таке, тільки про закарпатські храми. Потім було знайомство з паном Олегом, канадським українцем, дослідником і меценатом. Він усі ті десять років підтримував мої експедиції, завдяки йому я мав бензин, слайдові та негативні плівки, якісний фотоапарат. І, нарешті, у 2000-му він видав мою книжку "Церкви України. Закарпаття" в чудовій якості й великим накладом. Мушу сказати, вона тоді буквально прогриміла, бо ніхто не чекав такого видання. І не тільки у нас на Закарпатті - його розкупали читачі з усієї України.


До речі, місяць тому Олег Іванусів переслав у Київ увесь свій архів підготовчих матеріалів до "Церкви в руїні", і тепер він зберігається у Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного.

Пан Олег розповідав мені: "Останній рік мусив приковувати Михайла до столу ланцюгами, інакше б він ніколи не закінчив книги".

Важко було зупинитися. Завжди залишається щось нез'ясоване, хтось, кого треба опитати. Або дізнаєшся, що на горищі церкви знайшовся розібраний старий іконостас - а раптом на звороті є напис? Знову треба їхати, і так без кінця.


Михайло Сирохман. "Церква в селі Майдан". 1985 Михайло Сирохман. "Церква в селі Криворівня". 1988 Михайло Сирохман. "Церква в селі Буковець". 2008

Михайло Сирохман. "Церква
в селі Майдан". 1985, папір,
акварель, гуаш, 18,5х15,5

Михайло Сирохман. "Церква в селі
Криворівня". 1988, папір, акварель,
гуаш, 20х21

Михайло Сирохман. "Церква в селі
Буковець". 2008, папір, акварель,
гуаш, 18,5х15,5


Опишіть, як проходив ваш експедиційний день. От ви прокидалися - і...

Основне навантаження припало на 90-і, а це ж бензинова та всяка інша криза. Тому заздалегідь були підготовлені тяжко роздобуті каністри з бензином. Зранку приходив хтось із моїх товаришів, який цього разу виконував роль водія, одна каністра заливалася в бак, друга бралася з собою - і вперед.


На чому їздили?

Найчастіше мене возили на "Запорожці", тому це нікчемне з погляду світового автомобілебудування творіння досі миле моєму серцю. Були і "Москвич", і мотоцикл "Ява", пізніше - потримані іномарки.


Був іще один вид транспорту - власні ноги. Що дає піша подорож порівняно з автомандрами?

Глибину переживання. Тому що ти проходиш усі етапи наближення до пам'ятки, помічаєш ландшафт, бачиш, де починається село, який воно має характер. Коли вдалині вигулькує верхівка церкви, починається хвилювання - якою вона буде, скільки ще до неї йти. І оце поступове наближення співпадає з ритмом того часу, коли церква будувалася: ти йдеш так, як ходили до неї майстри, як ходили і тепер ходять вірники. Вона відкривається тобі поступово, спершу вежею, одним фасадом, іншим - аж ось вона вся перед тобою.


І от ви на місці, біля церкви. Що далі?

Спершу фотографував з усіх ракурсів. Далі видивлявся когось: "Добрий день! Будьте добрі, чи мож вас дещо запитати?". Люди дуже мило відгукувалися, їм імпонував цей інтерес. Одразу кликали церківника, щоб відкрив церкву, скеровували до тих, хто може щось розповісти. Я дуже любив бесіди зі старими людьми, їхню соковиту говірку, ще не засмічену русизмами. Вони несли у собі знання про минуле села в особах, у подіях, і в цьому усно передаваному знанні була тяглість, воно не було розірваним, фрагментарним. Іноді натрапляв на справжніх сільських мудреців. Серед них були і нащадки будівничих дерев'яних храмів.


Ваші тексти про дерев'яні церкви - це не сухі наукові описи із самим лише переліком історичних фактів та архітектурних особливостей споруди. Кожну з них ви описуєте так, щоб змалювати її художній образ, показати, як на нього працюють деталі, композиція форм. Як на мене, тільки так і треба писати про пам'ятки, щоб залюбити у них інших.

Кожна пам'ятка, як і людина, має свою біографію, своє обличчя. Описувати її суто формалістично, як конструкцію з певними параметрами, на мій погляд, недоречно. Адже пам'ятка - це не просто споруда, це відбиток епохи. Відбиток світу людей, яких давно нема, їхніх думок, уявлень, інженерних навичок, мистецького розуміння. Ніщо не здатне так виразно, як пам'ятка, дати нам образ минулого часу.


В Етнографічному музеї у Празі з дослідником дерев'яної архітектури Європи Карелом Кучею. 2015 р. Фото з презентації книжки Михайла Сирохмана "Будівничі закарпатських церков", 2019 р.

В Етнографічному музеї у Празі з дослідником
дерев'яної архітектури Європи Карелом Кучею. 2015 р.

Фото з презентації книжки Михайла Сирохмана
"Будівничі закарпатських церков", 2019 р.


Закарпаття було першою областю України, де дерев'яні церкви отримали загальне визнання і ще на початку 2000-х стали брендом. Для порівняння - на Львівщині, де їх у кілька разів більше, цей процес і досі не відбувся. Ви зараз скромно смикнете плечем, але ж відомо, що головний внесок у це зробили саме ви, починаючи від видання "грубої книжки" і до організації громадських акцій на порятунок занепалих церков.

На Закарпатті вибух інтересу до дерев'яних церков стався у міжвоєнні часи, коли воно входило до складу Чехословаччини. Чехи вважали Підкарпатську Русь етнографічним раєм, видавали безліч путівників, листівок, фотоальбомів, здійснили перенесення кількох дерев'яних церков, які інакше би пропали. Потрібно було це відродити. Я писав статті в обласну пресу, давав інтерв'ю, возив журналістів церквами. Ще 1991 року ми з викладачами і студентами Ужгородського училища прикладного мистецтва (нині - Закарпатська академія мистецтв) влаштували двотижневий мистецький табір у тоді вже не існуючому гірському селі Кужбиї, щоб привернути до нього увагу. У хрущовські часи воно було оголошене "безперспективним", і люди поступово його покинули - а дерев'яна церква залишилася. Наше таборування популяризувало цю місцину, туди почали приходити туристи. Наступного року наші студенти в рамках курсової роботи створили ікони, щоб прикрасити кужбиївську церкву, що стояла тоді порожня.

2001 року започаткував акцію "Врятуймо гукливську церкву": знайшли старих майстрів, які вміли виготовляти ґонт, кошти збирали, говорячи нинішньою мовою, методом краудфандінгу. Тоді до організації акції активно долучився мій молодший колега Михайло Приймич. Нині він доктор мистецтвознавства, завідує кафедрою у Закарпатській академії мистецтв і останні кілька років курує реставрацію... церкви в Гукливому!

Відгукнулися й чимало посприяли реставрації дерев'яних церков тодішні очільники області, спершу Геннадій Москаль, потім Віктор Балога. В результаті у 2000-х роках ми перекрили новим ґонтом церкви в Гукливому, Розтоці, Кужбиях, Ясінях, поремонтовані були й інші храми. Це був хороший час.


80-річний майстер Іван Молдаван за виробництвом ґонту для церкви в Гукливому, жовтень 2001 р. Церква в Гукливому у 2014 році. Фото Олени Крушинської

80-річний майстер Іван Молдаван за виробництвом ґонту
для церкви в Гукливому, жовтень 2001 р.

Церква в Гукливому у 2014 році.
Фото Олени Крушинської


Де любов, там і страждання. Як вдавалося пережити загибель улюблених дерев'яних церков від пожеж та від людських рук?

Емоційно це надскладно. Але якщо ти вмреш від розпачу, нічого не зміниться, і церква не повернеться. Тому треба змиритися і продовжувати робити те, що у твоїх силах.

Жаль і злість викликають втрати, які не обов'язково мусили статися, але сталися. Через елементарне невігластво, неувагу, неповагу, через відсутність будь-якого розуміння, через гонитву за примарним успіхом, дешеві амбіції. Це - низький культурний рівень нашого люду, назвемо речі своїми іменами.


Ви щоразу боролися, щоб церкву не розібрали чи бодай перенесли її на інше місце, але марно.

В першу чергу говорив зі священниками і головами сільрад. Усі вони кивали головою і, демонструючи велике розуміння, обіцяли зберегти пам'ятку. Жодного разу ці обіцянки не були виконані. Діяв і через пресу - тоді публікації в газетах іще мали якийсь вплив. Проте всі ці історії було програно.

Особливо уславилася Рахівщина. У 1990-2000-х роках там одну за одною розібрали церкви так званого середньогуцульського стилю - "гуцульські базиліки", про які ми розповідали у попередній статті в "Лівому березі". Це храми у селах Водиця, Костилівка, Білин, Вільховатий. А у Чорній Тисі та Стебному церкви спотворили.


З Вільховатого ви порятували бодай дзвіницю.

Так, гуцульську дзвіницю кінця ХІХ ст., дуже смачно і пропорційно зроблену. Щастя, що вдалося організувати її перенесення в Ужгородський скансен.


Церква 1804 року в селі Водиця на Рахівщині. Розібрана у 1992-му. Фото Михайла Сирохмана, 1981 р. Працівники Ужгородського скансену демонтують дзвіницю в селі Вільховатий на Рахівщині. 2002 р. Дзвіниця з Вільховатого в ужгородському скансені. Фото Олени Крушинської, 2009 р.

Церква 1804 року в селі Водиця
на Рахівщині. Розібрана у 1992-му
Фото Михайла Сирохмана, 1981 р.

Працівники ужгородського скансену
демонтують дзвіницю в селі
Вільховатий на Рахівщині. 2002 р.

Дзвіниця з Вільховатого
в ужгородському скансені.
Фото Олени Крушинської, 2009 р.


У 2009 році ви дали "Лівому берегу" інтерв'ю, згадавши у ньому, що очікується внесення українських дерев'яних церков у Список світової спадщини ЮНЕСКО. У 2013 році до нього було внесено об'єкт "Дерев'яні церкви Карпатського регіону в Польщі та Україні", що включає 16 храмів, з яких 8 міститься на території нашої країни. Як вплинуло отримання статусу пам'ятки ЮНЕСКО на долю двох закарпатських церков, що потрапили в число тих восьми? Тому що зазвичай усі думають, що цей статус - це гарантія чогось.

Внесення пам'ятки у Список світової спадщини ЮНЕСКО - свідчення того, що світ визнає твою країну цивілізованою. Це велика честь. На жаль, мешканці сіл Ужок та Ясіня та їхні релігійні громади, до речі, обидві - московсько-православні, не відповідають цим уявленням. Уже після внесення церков у Список ЮНЕСКО там відбулися зміни на гірше. В Ужку вимостили подвір'я церкви св. арх. Михаїла кольоровою плиткою, у Ясінях цього року прибудували до Струківської церкви бетонні сходи з металевими перилами, а у дерев'яній дзвіниці стародавні дерев'яні двері замінили на металеві, ще й з оздобами - щоб "красиво"! Ось так поглумилися над пам'ятками ЮНЕСКО. Це говорить про рівень цивілізованості.


Додамо для наших читачів, що ЮНЕСКО не має жодних повноважень, щоб якось впливати на такі ситуації.

Так. Єдине, що воно може зробити - це викреслити пам'ятку зі списку, якщо вона перестає відповідати його критеріям.


Зараз у самому розпалі робота над проєктом "Втрачені церкви Закарпаття" - нарешті зібраний вами по цій темі матеріал побачить світ у повному обсязі, і не лише на сторінках нової книжки, а й у сучасних форматах - на сайті, на онлайн мапі.

У пам'яткову сферу прийшли інноваційні технології, що надають їй нових вимірів. Я переважно займаюся підготовкою книжки, а все інше у рамках проєкту робить молодь: керівник проєкту Марина Михайленко, Євген Забарило, який працює над створенням онлайн мапи та онлайн архіву. Це надійні, фахові люди, з якими приємно працювати і можна багато чого зробити.


Наостанок хочу спитати: втрачені церкви для вас - це радше об'єкт азартних "пошуків скарбів" - ще одне не відоме раніше зображення, ще одна уточнена дата, - чи вони займають у вашому серці таке саме місце, як і церкви, побачені вживу?

І одне, і друге. Світ дерев'яних церков - це світ досконалих та розмаїтих форм. І коли ти навчився бачити їхню красу й отримуєш змогу витягти ще одну форму з небуття завдяки віднайденому малюнку чи фотографії - це так само, як відкрити не відомий раніше острів. Такі пошуки - це подорож у світ форм, постійне відкривання нових форм. Як і кожна звичайна подорож. Власне, як уся наша подорож по життю.


Розмовляла Олена Крушинська

Фото з архіву Михайла Сирохмана


Нагадуємо, що інтерв’ю було створене в рамках спільного спецпроекту інтернет-видання "Лівий берег" та проекту "Втрачені церкви Закарпаття" і опубліковане на сайті LB.ua під назвою Михайло Сирохман: «Уже після внесення церков у список ЮНЕСКО там відбулися зміни на гірше» 21 серпня 2021 р.


© 2021, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.