повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>

РОЗДІЛ ІV / Поїздка до Студениці • Старожитності

    В останній мій приїзд, в середині вересня, коли літня спека ще не зникла остаточно, але вже втратила більшу частину сили, а осіння прохолода починала вступати у свої права, мої прогулянки з рушницею в поля і на берег Дністра тішили мене безмежно. Зазвичай мене супроводжував хтось із місцевих, і нерідко я цілий день проводив вдалині від свого кочів'я та харчувався мамалигою. Один дідусь, з яким ми сиділи на прибережній скелі, розповів мені, що в містечку Студениця на тому боці Дністра є велика печера. За його словами, цю печеру у давнину викопали чорти, які хотіли влаштувати у ній пекло, але якийсь благочестивий відлюдник поселився неподалік і розігнав нечисту силу. Подібний переказ не міг не спокусити мене, і я вирішив наступного ж дня на світанку відвідати Поділля.
     [...]
    Погода мені сприяла. Вранці господар розбудив мене перед п'ятою. Я поклав у дорожню торбину різні припаси і в супроводі молодого руснака вирушив до Дністра з наміром переправитися човном на той бік. Коли ми почали спускатися стрімкою стежкою, картина відкрилася просто чудова, бо сонце, що саме сходило, било просто у цей схил, і поки яр укривався тінню, чимало садів, кручі та частину Дністра облило ніжним, яскравим сяйвом. Виявилося, що провідник мій помилився і повів не тою дорогою; нам треба було йти до сусідніх Атак і переправитися там, а ми відхилилися праворуч і опинилися напроти села Бакота, також відомого з польських джерел (у Стрийковського) як місцезнаходження одного з найдавніших замків на Поділлі. Невдача ця мене не засмутила, і я зважився будь-що дістатися до Студениці, надто що день обіцяв бути погожим, а я звик без утоми долати пішки великі відстані. Сільський люд давно вже встав та йшов до роботи, пастухи сиділи на кручах і, зібравшись у купки, ніби й не дбали про свої стада, які розбрелися між каменями та щипали вбогу травицю.
    - То як вчинити, - запитав я провідника, - невже знову підніматися на гору?
    - Берегом іти далеко. А дозвольте, я роздобуду човен і ми попливемо.
    - Гаразд, тільки прихопи два весла, адже нам треба плисти проти течії.
    - Сидіть на березі, я збігаю; може, дістану, якщо дядько не поїхав на річку. А може, побачимо його, то попросимо.
    Молодий хлопець буквально побіг на гору, незважаючи на те, що до вершини було близько двохсот сажнів, і швидко повернувся з лопаткою, яка заміняє тут весло, й зі звісткою, що дядько рибалить на Дністрі, і якщо не в нього, то у будь-кого іншого ми зможемо позичити човен за літру-дві горілки. Справді, завернувши за кручу, ми побачили декілька човників, що сновигали річкою біля берега. Провідник мій звернувся до дядька та вступив із ним у перемовини. Старий руснак, збентежений поганим виловом, охоче позичив нам човник і дуже зрадів, коли я пообіцяв йому два леви (20 копійок).
    Але що це за човни на Дністрі! На жодній річечці, навіть на ставках, мені не випадало бачити такої незграбної конструкції, і якщо взяти до уваги швидкість річки й труднощі, з якими доводиться стикатися човняреві, то не можна не дивуватися, чому берегові жителі не змінюють цієї предковічної форми. Плоскодонне чотирикутне корито, в якому заледве вміщуються дві людини, незграбне та повільне на ходу, не в змозі впоратися не лише з хвилями у вітряну погоду, а й зі звичайною течією. Вода була доволі низькою, і я зважився поплисти вгору за течією, сівши з лопаткою на місце стернового на один із кінців човника (корма і ніс не різнилися нічим). Місця було так мало, що рушницю я змушений був залишити висіти за спиною.
    - Ну, що, мой, - звернувся я до старого рибалки, - як гадаєш, допливемо ми до Студениці?
    - А може, й допливете, тільки тримайтеся нашого берега.
    - Та чи вміє гребти хлопчина?
    - Вміти вміє, але якщо не допомагатимете, то вас віднесе вниз. Я би сам повіз, та вже змучився.
    - Ну, бувай!
    - Бувайте! А ти, мой, - звернувся він до парубка, - диви, не втопи пана, та бережи весла, аби їх не вкрали у Студениці.
    - Я лишень боюся, аби не наштовхнутися десь на камінь, а так сподіваюся не втопити, адже мені не вперше. Весла покладу під голову й ляжу на них спати.
    - Так, так, і все-таки обережність не завадить. З Богом!
    Ми відчалили. Я звик до дніпровських човників-душогубок, а тут заледве вдавалося впоратись із чотирикутним коритом, на якому неймовірно складно підніматися проти течії. Але це було спочатку, а коли ми обійшли мис, течія біля лівого берега виявилися вже не такою сильною, і години за півтори ми причалили в Студениці.
    Містечко, як загалом усі містечка в західних губерніях, складається з ринку, оперезаного будинками євреїв, та кількох десятків селянських хат, оточених тінистими густими садами. Цього разу мене цікавило не життя Студениці, а її старожитності, тому я поквапився піти з ринку, де юрби євреїв пропонували мені найкращі товари. Втім, оскільки я збирався залишатися в дорозі доволі довго, а зранку виїхав не поснідавши, я зайшов до першого-ліпшого заїзду та гукнув господаря. З євреями тому добре мати справу, що вони за гроші виконають усе, що лише можуть, і не замисляться над вашою вимогою, якою б ексцентричною вона не була. Зрештою, що більше вона ексцентрична, то веселіший єврей, бо сподівається на велику винагороду. Згадавши, що на вершині однієї гори має бути чудове чисте джерело, я звернувся до єврея з запитанням, скільки він візьме, якщо пошле за мною самовар та інше приладдя за місто, кудись на навколишні горби. Єврей почухав за вухом.
    - І жару потрібно? - запитав він.
    - Зрозуміло, і жару.
    Він подумав.
    - Це коштуватиме - останнє слово - три злота (45 копійок). Якби ви хотіли поставити тут, я взяв би 40 грошів (20 копійок), а за місто треба послати більше дров, та й хлопчика відрядити.
    - Добре.
    - То ви вже, пане, дайте щось малому.
    - Це моя справа, тільки нехай збирається швидше.
    Мій руснак залишався на березі і, побачивши там свого односельця, який приїхав до Студениці у справах, довірив йому човен із веслами, а сам приєднався до мене, зацікавившись печерою. Ми запаслися харчами та пляшкою горілки й вирушили вздовж вулиці, за вказівкою єврея, до однієї хати, де сподівалися взяти провідника по околицях.
    Із закінченням єврейських будинків закінчилася й нечистота і потягнулися малоруські тини, за якими стирчали бур'яни і на яких тут і там, неначе шпалери, висіли повзучі стебла гарбузів - де-не-де із запізнілою золотистою квіткою та плодами чудернацької форми. Подекуди на дорогу визирали цілі оберемки струнких різнокольорових мальв та високих соняхів. На воротах розгойдувалися діти, і їхній радісний писклявий сміх лунав на всю вулицю. Провідника ми відшукали легко, і за чверть години вже підходили до гори зі славнозвісною печерою. Скеля майже прямовисна, але є стежинки, тож ми без перешкод дісталися отвору. Печера справді велика, з відділеннями, але те, що в ній може вміститися п'ятнадцять тисяч людей - чиста вигадка. Немає жодного сумніву, що вона служила прихистком під час нападу ворожих народів; утім, прорити її було нелегко, бо доводилося копати кам'янистий ґрунт.
    - Що ж це за печера, - запитав я провідника, - хто її викопав?
    - А хто його знає! Кажуть, турок, а може, й наші. Це було давно, покійник-батько казали, що скільки пам'ятають, вона такою була.
    - А я чув, буцімто чорти хотіли влаштувати тут пекло.
    - Може бути. А де ви чули?
    - У Комарові.
    - Ну, в Комарові брешуть добре, а ось ми, місцеві старожили, нічого не чули.
    Мій комаровський руснак зніяковів і зашарівся.
    - Пекло тут робити не з руки, - продовжував провідник, - відомо, що чорти варять людей у смолі, а смола в нас дорога - де б вони її набрали? А, молотять нісенітниці знічев'я!
    На стінах я не знайшов жодного сліду стародавніх написів чи зображень, і лише в глибині однієї ніші було щось на зразок жертовника. В іншій горі, де, за переказами, був монастир, провідник показував, де стояла церква з чудодійною іконою, і при цьому відтягнув за вухо жиденя, яке полізло оглянути грубі хрести, викарбувані на скелі, - "щоб бісова невіра не поганила святощів". Залишалася криниця (джерело)*, куди я поспішив, сподіваючись напитися прекрасного чаю, запас якого лежав у дорожній торбі. Пляшку горілки я віддав у повне розпорядження провідникові та човняреві, а сам із єврейським хлопцем зайнявся самоваром. Сонце піднялося доволі високо, і з вершини гори відкривався чудовий краєвид. Під нами, над містечком, висіла димка, яку прорізували промені, через що вона була схожою на янтарну хмаринку. Самовар мій хутко закипів; я зробив чай, налив склянку і, закуривши сигару, всівся на кручі насолоджуватись чарівною панорамою та свіжим повітрям.
    
     * Афанасьєв-Чужбинський був одним із небагатьох дослідників ХІХ ст., хто особисто відвідав залишки християнського печерного комплексу на горі Горошковій, розташованій на захід від Студениці (у польському виданні, на яке посилається автор, локалізацію гір переплутано). Починаючи з 1990-х років і дотепер дослідникам вдалося відшукати сліди мурування колишньої криниці на джерелі, засипану наносним ґрунтом печеру та залишки двох приміщень із викарбуваними на стінах хрестами та барельєфами. Пам'ятка належить до періоду між XII та XVII ст. - Прим. ред.

повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>