повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>

РОЗДІЛ VIІ / Школи • Уявлення про це деяких добродіїв

    Шкіл у Бессарабії майже немає, та й навряд чи вони могли б існувати за нинішніх порядків, при тому погляді на селянина, якого дотримуються поміщики та місцева влада. В Одесі 1861 року була заснована спеціальна комісія для перегляду правил щодо відносин царан із поміщиками; однак що зробила ця комісія - невідомо, а цікаво було б знати, чи полегшилася доля бессарабського селянина і чи змінився нормальний контракт, який начебто звільняв царанина від кріпосної залежності, а насправді тяжів над ним іще гірше від кріпосного права. Передовим людям у Бессарабії треба порушити питання про народну освіту - лише вона може змінити суспільство на краще. Звичайно, для цього мало самої лише доброї волі, потрібні також матеріальні засоби; але невже область, яка могла призначити губернському предводителю платню у 10 000 карбованців, відмовиться пожертвувати потрібну суму на створення сільських шкіл, що становлять тепер нагальну потребу для будь-якого суспільства? Тут неминуче постане запитання - якою мовою вчити у бессарабських школах, тому що у нас адміністративна влада не надто приязно дивиться на будь-яку національність і вимагає знання російської мови від місцевих жителів, до якого б племені вони не належали. Але мені здається, у молдавських школах і мови про це не може бути: молдаванин слухає Слово Боже своєю мовою, відповідно, й грамоті має вчитися нею, а російську мову, не роблячи її обов'язковою, можна викладати лише для охочих.
    Мені здається, помилковим є і те, що в Бессарабію призначають чиновників, які не знають молдавської, тому що чи можна вірити в сумлінність такого пана, який будь-які справи вирішує, спираючись лише на думку сільського та волосного начальства? У такому разі, для чого існує такий пан і яку користь він приносить службі та суспільству? Населення Бессарабії, за винятком Хотинського повіту, де живуть руснаки, кількох колоній та сімдесяти тисяч росіян, розкиданих по області, складається з молдаван, які зовсім не знають російської, а тому вводити у школах навчання російською означає зіпсувати справу на самому початку, не досягнувши геть нічого. У нас так звані поліцейські патріоти у місцевостях, населених іншомовним плем'ям, зазвичай пропагують російську мову канчуками та зуботичками, але це робиться навіть не з відома губернського начальства, а тому що так віддавна заведено такими самими попередниками-патріотами. Судження таких чиновників інколи бувають обурливими, і, звичайно, їх треба рішуче відстороняти не лише від будь-якої участі у заснуванні шкіл, а й від посередництва між школами і народом, інакше вони будуть заганяти туди селянських дітей кийками, щоб продемонструвати свою ревність начальству. Кожен із російських чиновників уміє чудово лаятися молдавською, але у більшості знання місцевої мови цим і обмежується, хіба що хтось із них вже довго служить у Бессарабії. Я з багатьма говорив про заснування шкіл, і мені завжди відповідали наївним добродушним сміхом.
    - Ач, чого захотіли, - сказав мені один огрядний чиновник, який відклав собі "від трудів" неабиякий капіталець, - молдавани і так порядні шахраї, а тут ще дати їм до рук грамоту.
    - Але ж цього прагнуть усі розумні й сумлінні люди в усіх губерніях, - зауважив я.
    - Тільки не в нас у Бессарабії. Для чого це? Подивимось іще, як відгукнеться письменність в інших місцях. Ви не знаєте Бессарабії. Тут і так не збудешся позовів і скарг, а тоді хоч вовком вий.
    - Одначе, наскільки я помітив, скарги царан виникають внаслідок утисків з боку посесорів.
    - У тому то й штука: царанин неписьменний, проте пильнує свої інтереси.
    - А ви як хотіли, аби він був байдужим до своїх інтересів?
    - А тоді, по-вашому, як було би поміщикові, дозвольте запитати?
    - Я не думаю, щоби уряд не бажав повноправності як однієї, так і іншої сторони.
    - Припустимо, закон написаний для всіх однаково; але для чого дано розум людині, як не для того, аби користатися ним у заплутаних обставинах. Зрозуміло, порядна людина не покриватиме вбивства, не зробить з чорного біле... проте не можна ж царанина ставити на один щабель із дворянином...
    - Але ми віддалилися від предмета розмови; я все-таки не розумію, яким чином може нашкодити письменність.
    - О Боже мій, як ви там, у столиці, неправильно судите про народ! Адже письменний мужик - найгірший шахрай, хоч би і в Росії.
    - Тобто тим шахрай, що більше за інших знає свої права?
    - А хоч би й тим. Хіба селянину, та ще й панському, треба знати різні положення і закони? Спробуйте лишень просвітити їх, тоді не лише окружний чи земський начальник, а й сам губернатор з ними нічого не вдіє.
    - А мені здається, якщо вимоги окружного та земського начальників і самого губернатора будуть законними, селянин ніколи не піде на непослух...
    - Та дозвольте ж вас запитати - хіба всі вимоги можуть бути законні?
    - Принаймні повинні бути.
    - Ось і видно, що ви не служите. Ні, якщо начальник гукне: "Я так хочу!", та ще й тупне ногою - так мимоволі й сам зігнешся, а потім згинатимеш у дугу інших, згідно з прислів'ям "своя сорочка ближче до тіла". У нас вже, правду сказати, з'являлися думки про школи, але ми намагаємося повернути це на жарт...
    - Але ж це гріх.
    - Даруйте, якби це ще затівало начальство або поміщики, а то серед самої мужви почали пробиватися чутки!
    - І що ж?
    Чиновник засміявся.
    - А що? Та хіба ж ми якісь люті звірі: станемо бажати лихого своїй вітчизні.
    Я вирішив, що розмову з такою особою варто припинити, але згодом ще не раз вислуховував такі міркування. Зате у кожному селі я наводив селян на думку про заснування шкіл та турботу про дітей, і, треба сказати, небагато знайшов розуміння. Всі вони визнають корисність письменності, проте бояться, по-перше, нових грошових поборів, по-друге, втрати працівника, хоч і тимчасової, а по-третє, підкорення ще одній владі, тому що не можуть собі інакше уявити вчителя, ніж в образі чиновника. Я натякав, що навчати можуть священики, намагався пропагувати думку про заснування шкіл, але не натрапив на жодне село, де б селяни міркували так, як казав мені огрядний чиновник.
    Говорячи про характер молдаван загалом, я не можу погодитися з тими, хто твердить, нібито це плем'я ледаче й апатичне. Я цього не помітив. Працюють царани невтомно, інакше як би вони, навантажені панщиною, встигали працювати ще й у полі, й у винограднику, й на тютюнових плантаціях, а стосовно апатії - я вже казав на початку, що в цього народу помітні забитість і загнаність. Нині в них немає енергії, але це не означає, що вона не з'явилася б у них, якби не теперішній спосіб керування ними.

повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>