Дмитро Малаков, Олена Крушинська, Юрій Козоріз
ДВА БЕРЕГИ ЗБРУЧА. - К.: Грані-Т, 2008. - 104 с.


Перейти на головну сторінку сайту
на сторінку
"Мої видання"

Дмитро Малаков, Олена Крушинська, Юрій Козоріз. ДВА БЕРЕГИ ЗБРУЧА


Унікальність запропонованої подорожі полягає у самій сутності річки-кордону. Понад півтора сторіччя Збруч розмежовував не просто держави – ідеології. Тут, на стику імперій Габсбургів і Романових, «панської Польщі» і «Країни Рад» відбувся своєрідний розподіл матеріальних артефактів між двома берегами. На правому березі переважають храми, каплиці, придорожні хрести, на лівому – скульптури вождів, мозаїки та інші зразки «сов-арту», які вже теж стали пам'ятками нашої історії.
Досвідчені автори – Дмитро Малаков, Олена Крушинська і Юрій Козоріз, створили цей путівник на основі опрацювання наукової літератури, архівів та інформації, здобутої у власних подорожах. Шлях від верхів'їв до гирла Збруча розбито на п'ять автомаршрутів, які охоплюють, насамперед, пам'ятки архітектури. Особлива увага приділяється оборонним спорудам, зокрема, замкам у Сатанові, Скалаті, Сидорові, Скалі-Подільській, Кривчому, Чорнокозинцях, Кудринцях. Шостий, пішохідний маршрут включає найцікавіші об'єкти заповідника «Медобори»: скелі, печери, штольні, цілющі джерела і язичницькі городища-святилища.

ДЕ ПРИДБАТИ:станом на весну 2016 наклад у видавництві «Грані-Т» вже закінчився, можна хіба що пошукати книжку у книгарнях, насамперед зі списку на сайті видавництва
(див. інтерактивну мапу внизу сторінки).


ЗМІСТ


Картосхема розташування основних пам'яток  подивитись

Два народження однієї книжки   подивитись

Збруч – одвічний кордон і ріка єднання   подивитись

Маршрут 1. У ВЕРХІВ’ЯХ

   Щаснівка - Пальчинці - Токи - Скорики - Підволочиськ - Волочиськ

Маршрут 2. ВІД ПІДВОЛОЧИСЬКА ДО САТАНОВА

   Мислова - Оріховець - Рожиськ - Тарноруда - Турівка - Красне - Козина - Волиця - Калагарівка - Сатанів - Слобідка Сатанівська

Маршрут 3. ПРОГУЛЯНКА МЕДОБОРАМИ

   Крутилів - печера Перлина - пуща Відлюдника - городище-святилище Звенигород - галявина Блискавиця - яр Сліпа Балка - цілющі джерела - Іванковецькі штольні - Соколина скеля - гора Богут

Маршрут 4. ПОНАД РІЧКОЮ ГНИЛОЮ скачати (PDF, 0,8 Мб)

   Хмелиська - Старий Скалат - Новосілка - Скалат - Криве - Зарубинці - Гримайлів - Вікно - Буцики - Товсте - Малі Бірки - Раштівці - Постолівка - Городниця - Личківці

Маршрут 5. ВІД ГУСЯТИНА ДО СКАЛИ-ПОДІЛЬСЬКОЇ скачати (PDF, 1,0 Мб)

   Гусятин - Сидорів - Шидлівці - Збриж - Бурдяківці - Скала-Подільська

Маршрут 6. ПОНИЗЗЯ ЗБРУЧА

   Турильче - Гермаківка - Кривче - Сапогів - Іване-Пусте - Збручанське - Чорнокозинці - Кудринці - Завалля - Окопи

Література




ДВА НАРОДЖЕННЯ ОДНІЄЇ КНИЖКИ

Олена Крушинська, Дмитро Малаков    Обкладинка путівника, який ви щойно відкрили, могла бути зовсім іншого кольору, книжка – зовсім інакшою, а було б їй зараз рівно стільки років, скільки нашій державі...

    Путівнички у жовтій обкладинці – так звана «жовта» серія, перевірені на практиці вже кількома поколіннями мандрівників. Колись книжки з серії «Дороги к прекрасному» видавництва «Искусство» вважалися напрочуд демократичними, адже були абсолютно позбавлені ідеологічного баласту. Гідне місце у цій серії посіли путівники «По Брацлавщине» (1982) і «По Восточному Подолью» (1988). Фахові і водночас емоційні описи пам'яток, захоплюючі розповіді про історичні постаті, живі дорожні нотатки стали «фірмовим стилем» їхнього автора Дмитра Малакова, для якого ці дві книжки стали першими, але далеко не останніми. Серед них – «По історичних містах Київської Русі» (1990), «Киев Михаила Булгакова» (1990, у співавторстві з А.Кончаковським), «Архітектор Городецький» (1999), «Оті два роки... У Києві при німцях» (2002), «Особняки Києва» (2004, у співавторстві з О.Друг), «Київ. 1939–1945» (2005) та чимало інших києвознавчих видань, адже їхній автор уже багато років працює в Музеї історії Києва.

    Коли пан Дмитро випадково згадав у розмові, що у «жовтій» серії мала вийти, але не вийшла ще одна його книжка, стало зрозуміло – вона мусить побачити світ. Путівник по Збручу – історично унікальній річці-кордону, був підготовлений у 1987–1990 роках після численних подорожей автора пішки і автостопом та пошуків в архівах, музеях, бібліотеках. Його уже готували до друку, але 1991 року зв'язки з московським видавництвом перервалися. Відтоді зібрані матеріали мирно лежали у шухляді, аж поки не настав час книзі народитися вдруге – вже в Україні.

    На запрошення Дмитра Малакова авторка цих рядків, уже маючи досвід створення путівників у видавництві «Грані-Т», із задоволенням долучилася до редагування і доповнення книжки. Відтак її обсяг збільшився майже вдвічі: були опрацьовані нові літературні джерела, веб-ресурси, а головне - свіжа інформація з подорожей. Що ж змінилося за сімнадцять років? Мальовничі руїни замків стоять як стояли, хоча, трапляється, каміння в них стає потроху менше, а в навколишніх сільських будівлях – більше. Церкви і костьоли тепер частіше потерпають не від зневаги, а від зайвого ентузіазму парафіян, які часом поновлюють їх до невпізнанності. Але загалом більшість храмів тепер доглянуті, у них правиться служба Божа. Ще одна приємна новина: казкові гори Медобори з їхнім унікальним рослинним і тваринним світом тепер не секретний військовий полігон, до якого годі було й наближатися, а природний заповідник. Маршрут пішохідної прогулянки його найцікавішими об'єктами розробив і описав для нашої книжки тернополянин Юрій Козоріз, який виходив медоборськими горами й лісами не один десяток кілометрів.

    Унікальність запропонованої подорожі полягає не лише в неповторному поєднанні пам'яток старовини з чарівними краєвидами, але й у самій сутності річки, яка багато віків становила природний кордон. Тому й поставало на її берегах в усі часи стільки твердинь – від середньовічних фортець до залізобетонних дотів. А понад півтора сторіччя Збруч розмежовував не просто держави – ідеології! Тут, на стику імперій Габсбургів і Романових, «панської Польщі» і «Країни Рад» відбувся своєрідний розподіл матеріальних артефактів між двома берегами невеликої річки. Такого, як на Збручі, специфічного поєднання співіснуючих протилежностей, в дусі інь і янь, не відчути деінде: на правому березі переважають храми, каплиці, придорожні хрести, на лівому – пофарбовані гіпсові вожді, колгоспниці і піонери. У сьогоднішній Україні і те, і те – вже пам'ятки історії, які чекають на своїх дослідників і на нас – мандрівників.

    Отже, запрошуємо у подорож! І нехай подолання перепон, як-от доріг різного ступеня жахливості, лише підсилить ваш азарт у пошуках цікавих пам'яток на обох берегах Збруча.

Олена КРУШИНСЬКА
співавтор, упорядник

Автори висловлюють щиру подяку:
Сергієві Пальку, Петру Власенку (http://ua.vlasenko.net), Андрієві та Денису Шашенкам, Ігорю Хомі, Едуардові Кислинському, Анатолієві Сиваку, Сергієві Прядку, Ігорю Седельнику (http://www.rkc.lviv.ua) та Віктору Околоту – за надання фотографій;
Ірині Пустинніковій – за консультації і надання матеріалів та фотографій з авторського сайту «Замки і храми України» (http://www.castles.com.ua);
Андрієві Маслюху, Євгенові Будьку – за участь у редагуванні тексту.


ЗБРУЧ – ОДВІЧНИЙ КОРДОН І РІКА ЄДНАННЯ

    Збруч бере витоки з Авратинської височини. Тече він розлогою долиною і між горами Медоборами, роблячи мальовничі закрути-меандри, а в нижній течії – скелястим каньйоном. Здолавши відстань 244 км, впадає у Дністер. Річище пролягає за меридіаном, з півночі на південь, і це стало знаковим для української історії. Із давніх часів Збручеві постійно випадала роль кордону.

Збруч в Скалі-Подільській

    У Х ст. Галичина разом зі своєю східною межею – Збручем, увійшла до складу Русі. Згідно із Кревською унією (1385 р.) по річці пройшла лінія, що розмежовувала Галичину і Поділля - зони володінь Польщі й Литви. Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Австро- Угорщина отримала частину Галичини, тож по Збручу проліг східний кордон між її новими володіннями та Поділлям, що перебувало тоді під владою Росії.

    У роки української революції протиборчі сторони не раз переходили Збруч, аж поки тут остаточно встановили кордон між «панською Польщею» і «Країною Рад». Він проіснував до початку Другої світової. Німці ж провели по річці кордон Генерального Губернаторства, так звану «лінію дистрикту». 1944 року радянські війська перейшли Збруч, і відтоді він перестав бути державним кордоном. Сьогодні річкою проходить адміністративно-територіальна межа між Хмельницькою і Тернопільською областями України. Але й досі у свідомості бага- тьох сучасників Збруч залишається певним релігійним, ідеологічним і психологічним кордоном між «східняками» та «западенцями», греко-католиками та православними, «підсовітчиками» й «націоналістами». Ще є по селах свідки подій 1932–1933 років, коли люди намагалися втекти на польський берег, рятуючись від Голодомору, а прикордонники стріляли їм у спину. У повоєнні роки на теренах від Збруча до Карпат було скасовано греко-католицьку церкву, натомість вплив православної поширювався. Так упродовж чотирьох десятиліть у духовно пригніченої частини українства визрівало гасло: «Православні, геть за Збруч!»

    Статус прикордоння не міг не вплинути і на об'єкти нашої зацікавленості – пам’ятки та дороги, що ведуть до них. Останні можуть перевершити найгірші сподівання автомобілістів. Не варто намагатися проїхати шлях від верхів’їв до гирла Збруча послідовно. На наших картосхемах червоні стрілочки підказують напрямки заїздів на маршрути з боку райцентрів – так мандрувати зручніше. Мостів через Збруч небагато: у Токах, Підволочиську, Сатанові, Гусятині, Скалі-Подільській, Чорнокозинцях, Окопах та ще один-два, які не без вагань можна переїхати автівкою. Це й не дивно – тривалий час «зайві» мости на чужий берег були не потрібні.

    На берегах річки-кордону постала рекордна кількість фортифікацій. Перші укріплення виникли ще у княжу добу. Згодом, посилюючи експансіоністський рух на «креси» та обороняючись від татарів і турків, на Збручі зводила твердині польська шляхта – дотепер збереглися залишки замків у Токах, Сатанові, Скалаті, Сидорові, Збрижі, Скалі-Подільській, Кривчому, Чорнокозинцях, Кудринцях, із яких майже всі мають статус пам’яток національного значення. Останні оборонні споруди зво- див тут у міжвоєнний період СРСР – залізобетонні доти й капоніри «лінії Сталіна» на східному березі.

    Контраст між селами на різних берегах Збруча і досі помітний. На тернопільському березі багато костьолів, церков, капличок, придорожних хрестів. На хмельницькому боці майже всі культові споруди були знищені. Натомість збереглися зразки «сов-арту»: мозаїчні автобусні зупинки, гіпсові статуї кремезних колгоспниць і струнких піонерів, підфарбовані бюсти вождів. Наша пора- да – фіксувати на фотографіях і їх, адже ці свідчення епохи дуже скоро зникнуть, не лишивши й сліду. Нині, споглядаючи пасторальні збручанські краєвиди, важко усвідомити, як звичайна річка стала символом зіткнення двох світоглядів, «берлінським муром» між двома Українами. Але, на щастя, всі історичні перипетії залишились у минулому, і Збруч із символу протистояння перетворився на річку єднання Сходу і Заходу України.

Наша подорож завершиться біля устя Збруча, де колись «когут піял на три держави»: на стику кордонів Польщі, Румунії та УРСР–СРСР





© 2007-2016, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.







[an error occurred while processing this directive]